Узагальнення судової практики протягом 2013 року щодо дотримання вимог процесуального законодавства судами першої інстанції при відкритті провадження у справах (цивільної юрисдикції)

Законодавче врегулювання підсудності цивільних справ та проблемні питання правозастосовного характеру.

Підсудність цивільних справ регулюється низкою правових актів: Цивільним процесуальним кодексом України, Законами України, постановами Верховного, Вищого спеціалізованого судів України, Конвенціями які ратифіковані Верховною Радою України, двосторонніми та багатосторонніми міжнародними договорами які підписані та ратифіковані Україною, зокрема:

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 01.03.2013  № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ»

У постанові згадано, що суди мають враховувати, що забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізацію права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.ХІ.1950) а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду № 3 від 01.03.2013 р. присвячено окремих питань юрисдикції та підсудності у цивільному процесі. Серед порушених у постанові аспектів слід звернути увагу на наступні висновки та рекомендації ВССУ.

1. Статтею 107 ЦПК визначено, що всі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються судами першої інстанції, якими є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Тому законодавчі акти, які по-іншому визначають суди першої інстанції щодо певних цивільних справ, не можуть бути застосовані. У разі подання заяви в передбачений такими актами законодавства суд, воно повертається заявникові на підставі ст. 115 і п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК.

2. При пред'явленні позову до фізичної особи слід враховувати його місце проживання або місце перебування відповідно до ст. 29 ЦК і ст. 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Якщо позов пред'являється до юридичної особи, його місцезнаходження визначається згідно зі ст. 93 ЦК.

3. Оскільки філія або представництво юридичної особи діють у межах наданих їм повноважень, пред'явлення позову за їх місцезнаходженням можливо лише тоді, коли спір стосується саме їх діяльності. У разі відсутності у філії або представництва юридичної особи відповідних повноважень та / або коли спір не пов'язаний з їх діяльністю, позовна заява повертається позивачеві для подання до належного суду (ст. 115 ЦПК) або, якщо провадження у справі відкрито, передається судом до належного суду (ст. 116 ЦПК).

4. Визначаючи підсудність розгляду спору за місцем виконання договору (якщо він має виняткове місце виконання), слід виходити з положень ст. 532 ЦК, яка містить правила визначення місця виконання зобов'язання. Якщо договір не має виключного місця виконання, підсудність слід визначати в загальному порядку.

5. Якщо до кількох відповідачів пред'явлені пов'язані між собою позови, на один з яких поширюється виключна підсудність, то щодо вимог, пов'язаних між собою, діють правила виключної підсудності.

 - Постанова пленуму Верховного суду України №5 від 12.06.2009 Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду

- Постанова пленуму Верховного суду України №2 від 12.06.2009 Про застосування норм  цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції

- Закон України  «Про судоустрій і статус суддів».

Законом України  «Про судоустрій і статус суддів». досить широко регулюється питання підсудності цивільних справ,  визначаються межі юрисдикції окремих видів судів, зокрема статтею 110 вказаного закону звернуто увагу на підсудність справ за вибором позивача, тобто справ провадження в яких може бути відкрито за правилами альтернативної підсудністі.

- Закон України від 23 червня 2005 р. № 2709-ІV «Про міжнародне приватне право

Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює підстави визначення підсудності справ судам України. Так, суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з "іноземним елементом" у випадках: якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених правилами про виключну підсудність; якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача; у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України; якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні; якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні; якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання; дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України; якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України; якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України; якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном; в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України (ст. 76).

Зазначена норма є диспозитивною і не містить вичерпного переліку правових підстав визначення підсудності справ судам України. Саме тому до таких підстав можна віднести ухвалу судді Верховного Суду України, що приймається за клопотанням позивача, про підсудність справи про спір між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, а також про підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України (ст. 111 ЦПК України).

У зв'язку з наявністю у законодавстві норм про різні види й способи підсудності може виникнути проблема паралельної юрисдикції (lis alibi pendens). її зміст полягає у тому, що провадження в справі, пов'язане зі спором між тими ж сторонами, про той же предмет, з тих же підстав може бути порушене у судах кількох іноземних держав або у міжнародному господарському суді чи третейському суді. Тому виникає питання про можливість прийняття позовної заяви, порушення провадження в справі, розгляду спору, винесення рішення, якщо в суді іноземної держави, міжнародному господарському суді чи третейському суді уже подано позовну заяву, порушено справу провадженням або винесено рішення по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

Законодавство держав по-різному вирішує проблему паралельної юрисдикції. Наприклад, законодавство Болгарії зупиняє провадження у справі, якщо між цими ж сторонами, з цих же підстав і стосовно цієї ж вимоги здійснюється раніше розпочатий процес у суді іноземної держави. При цьому є підстави вважати, що іноземний суд закінчить розгляд справи постановленням у розумні строки рішення, яке буде визнаватися та виконуватися на території Болгарії. У випадку якщо має місце незакінчений судовий розгляд за кордоном у справі стосовно "зумовлюючих правовідносин", то суд Болгарії має право зупинити провадження у справі, якщо є підстави вважати, що рішення іноземного суду у цій справі визнаватиметься на території Болгарії (ст. 37, ч. 2 ст. 38 Кодексу). За законодавством Бельгії суд цієї держави також зупиняє провадження у справі, якщо має місце паралельне провадження в іноземному суді, що розпочалося раніше, та є підстави вважати, що таке рішення іноземного суду підлягатиме визнанню та виконанню в Бельгії. При цьому суд Бельгії, зупиняючи провадження у справі, має взяти до уваги вимоги справедливості при здійсненні правосуддя. У випадку якщо рішення іноземного суду підлягає визнанню на території Бельгії, то бельгійський суд закриває провадження у справі (ст. 14 Закону Бельгії "Про кодекс міжнародного приватного права" 2004 p.).

Правило lis alibi pendens має застосування у ФРН, якщо рішення іноземного суду може бути примусово виконано за правилами німецького цивільного процесуального законодавства, а у Франції, коли його виконання передбачено нормами міжнародної угоди за її участю. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Федерального закону "Про міжнародне приватне право" Швейцарської Конфедерації, швейцарський суд відкладає розгляд справи, якщо та сама справа між тими самими сторонами вже прийнята до провадження за кордоном. Але таку процесуальну дію швейцарський суд вчиняє тільки за умови, коли є підстави сподіватися постановлення іноземними судовими органами у прийнятний термін рішення, яке може бути визнане у Швейцарії. У Великобританії та США справа, провадження у якій здійснюється в іноземному суді, може бути закрита, якщо суд дійде висновку, що паралельне порушення справи в англійському (американському) суді буде несправедливим щодо відповідача.

Інший підхід до вирішення проблеми lis alibi pendens містить законодавство України: суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (ч. 2 ст. 75 Закону України "Про міжнародне приватне право" 2005 p.).

Ще однією проблемою, пов'язаною з визначенням міжнародної підсудності, є застосування правила perpetuatio juridictionis (perpetuatio fori), за яким справа, прийнята судом до свого провадження, повинна вирішуватися по суті, незважаючи на те, що надалі вона стала підсудна іншому суду. Так, відповідно до Закону України "Про міжнародне приватне право" 2005 р. підсудність судам України справ з "іноземним елементом" визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, за винятком випадків, передбачених ст. 76 Закону "Про міжнародне приватне право" (ч. 1 ст. 75).

Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписану у м. Мінську 22 січня 1993 р.,

Верховна Рада України 10.11.1994 року ратифікувала Конвенцію про правову   допомогу   і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах   (далі – Конвенція), підписану від імені України у м. Мінську 22.01.1993 року з такими застереженнями:

1. Україна бере на себе зобов'язання щодо надання правової допомоги в обсязі, передбаченому статтею 6 Конвенції, за винятком визнання і виконання виконавчих написів.

2. Україна бере на себе зобов'язання визнавати і виконувати рішення, винесені на територіях держав - учасниць Конвенції, передбачені пунктом "а" статті 51   Конвенції,   за   винятком нотаріальних актів щодо грошових зобов'язань.

Положення Конвенції розроблялися виходячи з прагнення забезпечити громадянам Договірних Сторін та особам, які проживають на їхніх територіях, надання в усіх державах-членах у відношенні особистих та майнових прав того самої правового захисту, як і власним громадянам, а також надаючи важливого значення розвитку співпраці в галузі надання установами юстиції правової допомоги по цивільних, сімейних і кримінальних справах.

Основною метою Конвенції є врегулювання відносин компетентних органів держав (установ юстиції)  учасниць СНД (Республіка Білорусь, Азербайджанська Республіка, Республіка Узбекистан, Російська Федерація, Республіка Казахстан, Республіка Таджикистан, Республіка Вірменія, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Грузія та Туркменістан) у цивільних, сімейних та кримінальних справах, а також забезпечення належного захисту прав і законних інтересів громадян та осіб, що проживають на їхній територіях.

Відповідно до ст.6 Конвенції обсяг правової допомоги складають такі дії: складання та пересилка документів, проведення оглядів, обшуків, вилучення та передачі речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, третіх осіб, підозрюваних, обвинувачених, потерпілих, свідків, експертів, допиту сторін, третіх осіб, підозрюваних, обвинувачених, потерпілих, свідків, експертів, розшук осіб, здійснення кримінального переслідування, видача осіб для притягнення їх до кримінальної відповідальності або приведення вироку до виконання, визнання та виконання судових рішень у цивільних справах, вироків у частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів (ст. 6 Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 28 березня 1997 року).

Стаття 5 Конвенції в редакції Протоколу до неї від 28 березня 1997 року визначає, що компетентні установи юстиції Договірних Сторін зносяться одна з одною через свої центральні, територіальні та інші органи. Договірні Сторони  визначають перелік своїх центральних, територіальних та інших органів, уповноважених на здійснення безпосередніх зносин, про що повідомляють депозитарія. З метою виконання статті 5 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року в редакції Протоколу до неї 1997 року Наказом Міністерства юстиції України від 02.08.2007 року №597/5 визначено перелік  органів, уповноважених  на безпосередні зносини при застосуванні статті 14 Конвенції. Відповідно до вище згаданого Наказу  з 1 жовтня 2007 року Головне управління юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві  та Севастополі  є органами уповноваженими на здійснення безпосередніх зносин з відповідними уповноваженими органами Договірних Сторін.

Конвенція, зокрема, проголошує, що громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно та безперешкодно звертатися до судів, прокуратури, органів внутрішніх справ та інші установи Договірних Сторін, до компетенції яких відносяться цивільні, сімейні і кримінальні справи, можуть брати участь в них, подавати клопотання, подавати позови і здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що й громадяни даної Договірної Сторони.  

Положення Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, утворених у відповідності до законодавства Договірних Сторін.

Витрати, які виникають при здійсненні правової допомоги, Договірні Сторони несуть самостійно на своїй території.

У відношенні один з одним при виконанні цієї Конвенції установи юстиції Договірних сторін користуються державними мовами Договірних Сторін або російською мовою.

Дія цієї Конвенції поширюється і на правовідносини, що виникли до її набрання чинності.

Напрацьована практика застосування Конвенції є досить великою та поширюється на широке коло цивільних, сімейних та кримінальних відносин.

Конвенція  про угоди про вибір суду

Конвенція має на меті встановити єдиний стандарт у питаннях юридичної сили та обов‘язковості угод про "виключний вибір суду ", зміст яких зводиться до свободи у виборі суду для розв'язання спорів, що виникли з зовнішньоекономічних договорів або у зв'язку з ними, коли сторони вибирають суд певної держави для розв'язання спору, що виник, виключаючи тим самим юрисдикцію іншого суду, що мав би право розглянути цей спір.

Рішення такого "обраного" сторонами суду повинно бути визнане і допущено до виконання судом на території відповідної держави, якій направлено запит про визнання і виконання іноземного судового рішення.

При цьому Конвенція застосовується лише до міжнародних справ, що мають цивільно-правовий і комерційний характер. Сторони, які беруть участь в спорі, не повинні бути резидентами держави місця розташування обраного суду, а відносини сторін не повинні бути пов‘язані лише з такою державою.

Таким чином завданням цієї Конвенції, по суті, є забезпечення механізму для виконання рішень судів, що є аналогічним тому, який було створено для визнання і виконання іноземних арбітражних рішень Конвенцією ООН про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року.

В Преамбулі Конвенції записано, що вона встановлює “уніфіковані правила про юрисдикцію і визнання та приведення до виконання іноземних рішень з цивільних і комерційних питань, забезпечує міжнародний правовий режим, що сприяє ефективності угод щодо вибору суду, які були укладені сторонами комерційних договорів, і регулює визнання і приведення до виконання рішень, прийнятих в порядку таких угод.” При цьому Конвенція застосовується лише до міжнародних справ, що мають цивільно-правовий і комерційний характер. Сторони, які беруть участь в спорі, не повинні бути резидентами держави місця розташування обраного суду, а відносини сторін не повинні бути пов’язані лише з такою державою.

Таким чином, стає очевидним, що завданням цієї Конвенції, по суті, є забезпечення для виконання рішень державних судів правового режиму, що є аналогічним тому, який було створено для визнання і виконання іноземних арбітражних рішень Конвенцією ООН про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року.

Конвенція має на меті встановити єдиний стандарт у питаннях юридичної сили та обов’язковості угод про “виключний вибір суду”, сенс яких зводиться до свободи у виборі суду для розв’язання спорів, що виникли з зовнішньоекономічних договорів або у зв’язку з ними, коли сторони вибирають суд певної держави для розв’язання спору, що виник, виключаючи тим самим юрисдикцію іншого суду, що мав би право розглянути цей спір.

Рішення такого “обраного” сторонами суду повинно бути визнане і приведене до виконання судом на території відповідної держави, якій направлено запит про визнання і виконання іноземного судового рішення.

КОНВЕНЦІОНАЛЬНІ ВИМОГИ ДО УГОДИ ПРО ВИКЛЮЧНИЙ ВИБІР СУДУ

Стаття 2 Конвенції містить вимоги до форми угоди про виключний вибір суду, що повинна бути укладена в письмовій формі чи “шляхом надання повідомлення даних, якщо інформація, що міститься в ній, є доступною для її подальшого використання”. Таким чином, вимоги до письмової форми угоди про виключний вибір суду відповідають положенням статті 6 Типового закону ЮНСІТРАЛ про електронну торгівлю (1996 р.). Жодні інші додаткові вимоги до форми угоди не можуть бути встановлені національним законодавцем.

Угода про виключний вибір суду, що становить частину контракту, розглядається як угода, що є незалежною від інших умов контракту, і її дійсність не може бути заперечена на тій підставі, що сам контракт є недійсним. Це положення кореспондує з нормою ст. 16 Типового Закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж (1980 р.), яка встановлює, що визнання договору недійсним не спричиняє в силу закону недійсності арбітражного застереження, що міститься в ньому.

Конвенція встановлює як загальне правило, що якщо сторони уклали угоду про виключний вибір суду, то будь-який суд держави-учасниці Конвенції, окрім обраного сторонами, повинен призупинити чи відхилити проведення судового розгляду. Однак існують деякі виключення, за наявності яких суд матиме право продовжити розгляд справи (стаття 6 Конвенції), а саме: якщо сама юрисдикційна угода є недійсною за законодавством держави обраного суду або в однієї зі сторін відсутня правоздатність укладати таку угоду за законодавством держави обраного суду, або якщо реалізація угоди буде явно суперечити основним принципам публічного порядку держави обраного суду, а також, якщо в силу виключних причин, що знаходяться поза контролем сторін, угода не може бути виконана, або обраний в угоді суд не прийняв справу до розгляду.

Дуже важливою презумпцією щодо юрисдикційної угоди можна вважати правило статті 3 (b) Конвенції, що суттєво поширює сферу її застосування і має кардинальне значення для країн загального права, і згідно з яким вибір суду, що вказує на суди (один або декілька конкретних судів) однієї зі сторін, що домовляються, вважається виключним, лише якщо сторони прямо не визначать іншого.

Конвенція про стягнення аліментів за кордоном  укладено в Нью-Йорку 20 червня 1956 року

Після приєднання України до Конвенції громадяни України отримали можливість вирішувати питання про стягнення аліментів з громадян, які проживають на території іноземних держав, з якими Україна не уклала двосторонній міжнародний договір з цивільних справ.

  29 грудня 2006 року підписаний наказ Міністерства юстиції України № 121/5 “Про затвердження Інструкції про виконання в Україні Конвенції про стягнення аліментів за кордоном”, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29.12.2006 за № 1390/13264. Дана Інструкція визначає спрощену процедуру стягнення аліментів на дитину або утримання іншого члена сім’ї.

 Відповідно до Конвенції, основними напрямками надання правової допомоги є:

 1) Звернення із заявою про стягнення аліментів (зміна розміру аліментів) з відповідача, який проживає за кордоном.

 2) Звернення з клопотанням про визнання і виконання рішення суду України про стягнення аліментів на території іншої держави.

 3) Розгляд заяв та клопотань іноземних громадян.

Усі звернення про стягнення аліментів на дитину або утримання на іншого члена сім’ї та інші документи на виконання Конвенції надсилаються для передачі за кордон або з-за кордону через Міністерство юстиції України.

Кількість позовів та категорії справ за якими відкрито провадження з дотримання та недотримання правил підсудності.

Загальна кількість - 1047 позовів

З дотриманням правил підсудності провадження відкрито у 1046 справах, з недотриманням - в 1 справі.

Категорії справ за якими відкрито провадження з дотриманням та недотриманням правил підсудності:

Навести статистичні дані справ, відкриття провадження в яких здійснювалося за правилами загальної, альтернативної та виключної підсудності (окремо для кожної)

За правилами загальної підсудності провадження у справах за 2013 рік відкрито у 990 справах.

За правилами альтернативної підсудності провадження у справах за 2013 рік відкрито у 50 справах.

За правилами виключної підсудності провадження у справах за 2013 рік відкрито у 7 справах.

Кількість справ, щодо яких судом у відповідності до статті 115 ЦПК заява поверталася позивачеві для подання для належного суду.

Загальна кількість справ які були повернуті позивачеві внаслідок порушення правил підсудності відповідно до статті 115 ЦПК України за 2013 рік склала 66 справ. 

Кількість ухвал про відкриття провадження, що були оскаржені в апеляційному порядку, та яке рішення прийнято апеляційним судом по кожній з таких ухвал?

Протягом 2013 року було оскаржено 2 ухвали Миргородського міськрайонного суду в апеляційному порядку, а саме ухвалу про відкриття провадження по справі № 541/313/13-ц за позовом ОСОБИ_1 та ОСОБИ_2  до ОСОБИ_3, ОСОБИ_4, ПАТ_1, ПАТ_2, відділу державної виконавчої служби Миргородського міськрайонного управління юстиції про часткове скасування заходів забезпечення позову, яка була залишена Апеляційним судом Полтавської області без змін. (вказана справа буде направлена на адресу Апеляційного суду Полтавської області разом з узагальненням)

А також ухвала про відкриття провадження по справі №541/1694/13-ц по справі за позовом ОСОБИ_1 до ОСОБИ_2 про визнання недійсним заповіту, третя особа Перша Миргородська державна нотаріальна, контора яка була скасована Апеляційним судом Полтавської області, Матеріали справи направлено до Миргородського міськрайонного суду Полтавської області для вирішення питання про можливість відкриття провадження у справі. (вказана справа  була направлена на адресу Апеляційного суду Полтавської області разом з узагальненням про забезпечення позову при вирішенні спорів у цивільному судочинстві на ваш вихідний №ЕП-2614-вих/01-33/14 від 29.01.2014 року)

Вказана ухвала була скасована Апеляційним судом Полтавської області у зв’язку з тим, що при відкритті провадження по вказаній справі, суддею було невірно визначено предмет спору, оскільки спір стосувався дійсності заповіту, а не визнання права власності на спадкове майно, а тому підсудність вказаної справи мала визначатися за правилами  загальної підсудності, і мала бути пред’явлена до суду за зареєстрованим місцем  проживання або перебування відповідача, який проживає в м. Дніпропетровськ. 

Чи були в судовій практиці випадки, передбачені ст.. 116 ЦПК України? Навести приклади.

Вказаних випадків у судовій практиці Миргородського міськрайонного суду Полтавської області протягом 2013 року не було.

Заступник голови Миргородського
міськрайонного суду                                                                                       Ю.В.Сидоренко

вик.Акрітов К.К..